Чорногорія, сторінки історії

Зручно: там хрестяться тією ж щіпкою, в аналогічну сторону. Там кириллица-мефодица, мову ламати не доведеться, у нас все головне з сербським зроду збіглося: так – так, що – што, гамбургер – хамбургер, військо – військо і, чого вже там, перемога – побьеда!

Була справа – палали Балкани так, що то хіба лише Гойко Мітічу з його апачами там було б не жарко. Стискуючись на карті, вся куля земною наїжачили: югославська, пасіонарна, нелюдська музика! І ось начебто затихнуло. І двічі нас звати не довелося, тут же потягнулися росіяни і українці до підніжжя православних Чорних гір, на пляжі Монтенегро. Заздалегідь, для кращої орієнтації, надивившись фільмів місцевого Кустуріци.

Всього три години літа – і ландшафт стає ближчим до літака на два кілометри. У ілюмінаторі видніється гірська гряда з ніжною назвою Проклеті. Приземлення на чорногорський аеродром Тіват мало відрізняється від приводнювання – відбувається прямо на беріг Которськой бухти.

Купальний сезон позаду, але і нечисленним прибулим гід, не знижуючи гучномовної бадьорості, повідомляє, що Црна Гора для слов‘ян – Чорногорія, для інших іноземців – Монтенегро… Що це особлива територія, і ще в 1936 році ЮНЕСЬКО постановило: тут, а не на Блакитному березі кращі пляжі Європи. Потім мосьє Кусто упірнув в місцеву глибинку в ластах босоніж і сказав: бачу! На чотирнадцять – п‘ятнадцять метрів углиб! Ось така прозорість вод – небувала. Саме тут лорд Байрон, цар Едіп і король Лір зробили головні свої відкриття, без яких людство пішло б зовсім іншим шляхом. На п‘ятизірковому острівці Святого Стефана селилися і селяться зірки від Леоніда Брежнева до Клавдії Шифер. Але нашому мандрівникові, особливо в мертвий сезон, до цього не дуже багато поділа: нам самий час поміркувати, почто ж нас один до одного тягне… адже тут, схоже, справа не лише в слов‘янських генах… з поляками, при тому ж гені, цієї тяги немає…

Наприклад, Чорногорія до цих пір воює з японцями в тій російсько-японській війні, коли “Варяг” тонув, – офіційне перемир‘я не підписано, а війна була оголошена, хоча чим могла допомогти Росії тисяча чорногорських солдатів і офіцерів на Далекому Сході в 1904 році? Але це, дивлячись з якого боку вважати. В Чорногорії такий підхід: “З російськими братами нас двісті мільйонів, а без них – пара фургонів”.

Зав‘язалися стосунки на міждержавному рівні ще при Петре I, що відправив до порту Котор 17 дворян вивчати там морську справу до початку суднобудування в Архангельській губі. Дворяни з Росії вчилися в непростій для навігації Которськой бухті – до цих пір на берегах збереглися їх будинки. На думку Дмитра Юрійовича Анохина, з тих самих пір в монастирі Савіна в другому за величиною місті бухти Херцег-нови зберігається портрет юного російського царя Петра.

В гості до чорногорських князів не раз заїжджали члени російського імператорського прізвища. Російська церква регулярно виплачувала чорногорським митрополитам субсидії. Договір Росії і Чорногорії про взаємну військову допомогу поміщений в XIX столітті – тому, власне, була оголошена Японії війна. Перед Першою світовою відбудували стару столицю Цетінье – знову ж таки на гроші російського царя Миколи II, який доводився дівером чорногорській княгині Міліце. На будівництво водопроводу в Даніловграде дав 15 тисяч рублів золотом професор Московського університету Олександр Захарьев. Російський емігрант військовий інженер Олександр Ворман проектував після війни нову частину Подгоріци. А в 1979 році радянські будівельники відновлювали місто після землетрусу. Навіть самим словом “Чорногорією” тутешні мешканці зобов‘язані не в останню чергу російським: повноправний суверенітет Монтенегро (так ці землі звали на Заході) отримало після падіння імперії Османа. Саме Росія в 1878 році на Берлінському конгресі наполягла на другому рівнозначному найменуванні держави: Чорногорія. З тих пір і в довоєнному Югославському королівстві, і в Соціалістичній Федерації, і в новій Югославії Монтенегро для слов‘ян завжди залишалося Чорногорією.

Потім була епоха, так скажемо, непорозумінь: під час бомбардувань Югославії деяка Чорногорія чекала від Росії якихось рішучих протестів, демаршів… Але ланцюжок світових воєн, початих із-за Балкан, поки що вирішено не подовжувати – настрої запанували сповна туристичні.

А нам від цього духовна вигода. Можна, допустимий, з паломническим запалом відвідати монастир в Цетінье. Обителі рівно триста років, і будь-який православний з великою радістю прикладеться тут до правої руки Іоана Крестітеля і до частки Животворящого Хреста Господня. Поруч на аналої – древня ікона Богородиці Філаремос з візантійського Царьграда. Петляста і многотруден дорога, якою святині попали сюди. Колись їх відвезли з Ізраїлю мусульмани, потім відвоювали хрестоносці, а на початку XVIII століття мальтійський орден Іоаннітов, що терпить лихо, підніс їх в дар своєму новому магістрові – російському імператорові Павлу. Коли почалася громадянська війна, завдяки винахідливості матері Миколи II Марії Федорівні удалося вивезти святині в Данію, звідти вона переправила їх до православної Чорногорії. Але на цьому пригоди не кінчилися: після Другої світової війни комуністи вилучили реліквії в Церкви, а повернули лише в 1979 році. Самі ченці, за свідченням Дмитра Юрійовича Анохина, називають Цетінський монастир малим Єрусалимом.

І все ж таки наша схожість не вичерпується навіть конфесійним унісоном. Є ще така властивість наших душ, яка не раз і не два помітив і оспівав Кустуріца… Це властивість… як би так пом‘якше назвати… скажімо так: раздолбайство. Або ось: море по коліно. І якщо в мертвий сезон ви побачите в хладеющей Адріатиці сміливого плавця, ріжучого хвилю ударними саджанцями, то знайте – це наш. Або місцевий. Третій не дано.